заклад дошкільної освіти №26
Центр розвитку дитини, м. Суми
Методична робота » Патріотичне виховання » Легенди

Легенди

08.04.2015   Роздрукувати  

ЯК ВИНИКЛА УКРАЇНА

 (Народна легенда)

Коли Бог створив Землю і поселив на ній людей, вони відразу почали просити для себе найгарніші й найродючіші краї, що стали б їм за Батьківщину. Різні народи приходили до Бога і кожно­му він відокремлював якусь частину Землі. Не поспішав просити собі наділ лише один народ — люди його були гарні, співучі, щирі. Вони мандрували світом, милувалися його красою і нікому не заздрили.

Якось озирнулись ці люди навкруги і побачили, що повсюди різні народи обживають займані місцини. Тоді пішли й вони до Бога. Бог побачив їх та й каже:

 - А чого вам треба, добрі люди?

 - Та землі-батьківщини хочемо, Боже.

 - Буде вам матірня земля. Ідіть та й осідайте он на тому клаптику між морями,— показав пальцем униз.

 - Та там уже іспанці, Боже!

 - Ага, то біля них селіться.

 - Не можемо, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось людей повно.

Подивився Бог згори і переконався, що всі землі вже роздав. А гарний народ йому дуже сподобавсь — тож не хотів залишити його без батьківщини.

 - Гаразд,— сказав Господь,— Віддам я вам он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок— раїна. Земля там пахне медом, вода — як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба пильнувати та боронити. Як будете направду такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете господарями, а як ні — то рабами нечестивців.

 - Згода, Господи! Буде так, як кажеш. Благослови в дорогу!

Поблагословив Бог цей народ і провів до райських воріт. Відтоді орють козаки землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок — Україна.

 

ЧОМУ ЧОРНЕ МОРЕ БУРХЛИВЕ

 Давно це було... Жив на землі казковий богатир, сили нечуваної, звитяги небаченої. Мав він зброю чарівну — дивовижну стрілу. Там, де вона пролітала, спалахувало повітря, закипала вода, плавилася земля, гинуло все живе.

Страшна це була зброя! На щастя, була вона в добрих руках. Богатир був чоловіком розсудливим, справедливим і вогненну стрілу без потреби до рук не брав. На інші країни він не заміряв­ся, а на його батьківщину вороги не нападали — боялися.

Багато років жив на землі богатир, але от настали його останні дні життя. Замислився богатир: кому передати стрілу? Синам-спадкоємцям? Не можна. Хоча вони воїни чесні і сміливі, але молоді і надто вже запальні. Не втримаються від спокуси випробувати силу зброї — і спалахне тоді братовбивча війна.

І вирішив богатир сховати чарівну стрілу, та так, щоб її ніхто не зміг відшукати протягом тисячоліть. І лише тоді, коли люди, нарешті, перестануть воювати, коли навчаться берегти і цінувати мир,— тоді вони знайдуть стрілу, щоб використати її чудодійну силу в мирній праці.

Покликав богатир своїх синів і сказав їм:

—      Діти мої, недовго залишилося жити мені на світі. Слухайте ж моє останнє слово: візьміть золоту стрілу, про страшну силу якої ви чули, і киньте її в воду посередині Чорного моря, найглибшого моря у світі.

Взяли сини стрілу і рушили до моря. Ось перед ними постали сині гори. Своїми високими вершинами вони підпирали блакитне прозоре небо, а внизу лежало безкрає море. Це було Чорне море.

Тут і стало шкода братам розставатися з дорогоцінною стрілою. Домовилися брати, що сховають вони стрілу в горах, а батьку, якщо той до їхнього повернення не помре, скажуть, що виконали його волю.

Та як же вони здивувалися, коли, повернувшись додому, батько обурено накинувся на своїх синів з докорами, звинувачуючи їх у обмані.

—    Не буде вам мого благословення,— сказав він,— поки чу­додійна стріла не ляже на дно Чорного моря.

Тоді сини, переконавшись, що неможливо зберегти чарівну зброю, знову рушили до берегів далекого моря і виконали наказ батька.

Вогненна стріла опустилася в безодню морську. Потемніло море, закипіло, захвилювалися його тихі води.

І відтоді не може заспокоїтися Чорне море. Раз у раз шумить, клекоче, піднімає величезні хвилі, марно намагаючись викинути з надр своїх смертоносну зброю.

  

ЛЕГЕНДИ ПРО КИЇВ

 Н.Забіла

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Відбулося це дуже давно, коли святі апостоли порозходилися по різних краях проповідувати Христову віру.

У ті давні часи прийшов на річку Дніпро святий апостол Андрій.

Він став на березі річки під горами і промовив до своїх учнів:

— Чи бачите ці гори? На цих горах стане місто, і буде в нім багато церков.

І вийшов на гори, поблагословив їх, поставив там хрест і помолився Богу.

Минуло багато літ. Прийшли в ці краї брати, а найстарший із них звався Кий.

І тут, на горах, — над Дніпром, заснували вони велике місто й назвали ім’ям найстаршого брата: Київ.

 

 

 

 

ТРИ БРАТИ - ЗАСНОВНИКИ КИЄВА

(Легенда з «Повісті временних літ»)

Поляни жили в давні часи окремо родами своїми... Правили ними князі — три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, а сестра їх звалася Либідь. І збудували вони місто й нарекли його на честь свого старшого брата Києвом. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, через що і про­звана вона Хоривицею. А навколо міста був ліс і пуща велика, і поляни ходили на лови і полювали там звірів. І були ті поляни мужами мудрими й тямущими, від них в Києві лишилися поляни й донині.

Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля того місця, де згодом було засновано Київ, був перевіз з того берега Дніпра, тому й говорили, їдучи: «На Київ перевіз». Проте коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А тим часом Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не знаємо лишень, до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, до якого він приходив.

Коли ж Кий повертався з далекої мандрівки, то, пливучи Дунаєм, уподобав місце і збудував невеликий город і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і помер. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

 НАД ДНІПРОМ

І. Франко

Одного разу пливло Дніпром кілька суден. А в суднах люди озброєні, грізні. Між ними були й жінки. Пливли і пісень співали — грізних, бойових!.. Провідник ураз підняв меча вгору і сказав гучно:

—   Тут станемо табором!

Причалили судна до берега, повисідали люди. Із-за лісу сонце озолотило галявину.

—  Гарна тут околиця! — сказав русявий юнак,— Тут би нам і осісти.

—  І звірини, мабуть, доволі в лісі,— сказав середульший.

—  Мені так і здається, що ми тут довше засидимось. Ліс є, звірини буде доволі і паші для нашої худоби вистачить,— ска­зав начальник.

Незабаром усі намети були готові, а жінки обід зготували.

Пообідали. Чоловіки подалися в ліс на лови, а жінки з дітворою лишилися в наметах і порались біля своєї роботи. Із лісу долинали пісні й перегуки. Звеселіли гори, ожили ліси.

Уже сонце схилилось до заходу, як чоловіки поверталися з лісу з багатою здобиччю. Кий пішов поміж намети і поназначував вартових на ніч.

Після вечері всі подалися на спочинок. Усе заснуло. Тільки блідолиций місяць сипав і сипав своє чарівне сяйво в намет трьох братів, на постелю Кия.

І бачить Кий у сні: став старець перед його постіллю, підняв руку і говорить:

—   Кию, великий князю! На цих горах побудуєш місто та осядеш зі своїм родом назавжди. Тут прославиться твій рід і держава його. Як довго твої нащадки у згоді і єдності житимуть і труд цінуватимуть, на горах цих сяятиме благодать Божа!

Вранці Кий скликав усіх мужів на раду. Оповів їм про свій сон дивний.

—  Це воля Божа, і ми повинні скоритися їй,— сказали мужі.

—  І я так думаю,— сказав Кий,— Ми ж поляни, куди нам далі? Нам нема що гаятись, а поки літо, берімося до будови домів та укріплень. Дерев у лісі доволі.

—  Місце догідне — відкритий шлях у світ,— сказав Щек. Це ж саме сказав і брат Хорив.

І задзвеніли гострі сокири об стовбури вікових дубів. І дзвеніла сокира Руслана, стрункого вродливого молодця, що прибув сюди аж із Бескидів — по всьому світу міста будував і тут знадобився.

­ Будували брати місто, будували вали та укріплення, щоб захиститися від нападу ворогів. Рознеслася вістка по світу про нове місто над Дніпром — місто Київ, що назване ім’ям князя Кия.

Багатів Київ. Стали з’їздитися до нього гості з усіх усюдів. Став Київ ласим шматком і для диких орд. Та міцні були вали Києва, а ще сильнішими були руки оборонців, що одностайно живим муром в обороні рідного міста стояли.

 

ДВОБІЙ ЗА СЕСТРУ ЛИБІДЬ

А. Лотоцький

Росла слава Києва, світами лунала. А з нею лунала слава і про незвичайну красу сестри Кия — золотокосої Либіді. Слалися до князя Кия старости від сусідніх князів, та сестра Либідь відмовляла:

—  Я буду Русланова або нічия,— казала Либідь.

Долинула слава про Київ та красуню Либідь до хозарського князя. Облягли хозари Київ великою силою війська. Послали послів у терем до князя Кия.

— Як не віддаси сестри добровільно за нашого каганенка, то силою візьмемо. Як не хоче по волі, то ми її і поневолі візьмемо, ще й твій город і землі твої завоюємо, княже! — сказали хозарські посли.

А сестра Либідь ні та й ні.

Зажурився-князь Кий, бо війська у нього обмаль, а хозарів перед Києвом хмари, хмари... Але завзяття у київському війську велике:

— До останнього загинемо, а землі рідної не посоромимо! Силою не князівни Либіді, а й звичайної дівчини, киянки, ворогам узяти не дамо.

Бачить зверхник хозарів, що нелегка справа, подумав та й каже до Кия:

— Навіщо проливати кров усіх наших військ! От визначиш свого борця, я — свого. Переможе наш борець, так князівна наша, а переможе ваш, то ось моє лицарське слово, що відійду спокійно назад у свою державу.

А говорив він так тому, що був серед його війська силач над усіх силачів. Задумався князь Кий. Аж тут приступає до нього Руслан і каже:

— Княже, я готовий іти на бій із хозарином.

— Хай буде так,— каже князь,— годжуся. І зараз сказав про це хозарам.

Визначили місце недалеко від річки, що вливалася у Дніпро. Сталі борці один проти одного. Хозарський борець — велетень і силач силенний. А Руслан, хоч і не слабкий, але ніяк не рівня хозаринові.

«Побороти або загинути»,— сказав собі Руслан. Почався бій.

— Ой, не збороти Русланові велетня цього,— прошепотіла Либідь.

Та Руслан так вміло завдавав ударів супротивникові, так вдало уникає його ударів, що велетень став нетерпеливитися. Качаються по землі. Розлягаються крики по долині. Хозари з утіхи аж ревуть. Хозарський велетень — горою. Він намагається добути з-за пояса ножа, але Руслан міцно тримає його за плечі. Та ось вирвав хозарин праве плече.

«Пропало все»,— подумала Либідь і зомліла, падаючи в руки Хорива.

Радіють хозари:

— Наша перемога!

Але в цій хвилині Руслан вихопив у хозарина ножа і звалив його. Закричали радісно київські війська:

— Наша перемога!

— Руслан живе і Київ вільний! — скрикнула Либідь.

Хозари присоромлені повернулися у свою державу. Кияни

справили весілля Либіді з Русланом. А річку, що над нею відбу­вався двобій за князівну, і досі звуть Либідь.

 РІЧКА ЛИБІДЬ

(Народна легенда)

Річка Либідь утворилася від сліз Либеді, сестри князя Кия, того, що Київ заснував. Либідь була прекрасна, як весняний ранок. З усіх усюд з’їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна після загибелі свого нареченого ні знати, ні чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» — відмовляла всім.

Лицарі й королевичі намагалися сподобатися княжні своїм багатством, хоробрістю; не один склав голову в лицарському двобої, та княжна лишалась байдужою. От женихи порадились між собою, здвигнули плечима, сіли на своїх баских коней та роз’їхалися.

Порожньо й тихо зробилося в княжому дворі. Минали роки. Княжна, як горличка в клітці, журилася в своїх палатах.

Помер князь Кий, постарілася княжна Либідь. Вибралась вона із княжого палацу, побудувала собі хатку за Києвом під горою й жила в ній одним-одненька. Сумним-сумним було її чернече життя.

Дні й ночі вона плакала за втраченою молодістю, за своїм нареченим, за тим життям, яке могли вони прожити разом. З цих сліз і утворився струмочок, а від нього — річечка, яку люди назвали Либідь. А гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич- горою...

 

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

(Народна легенда)

Був собі колись дуже жорстокий та жадібний князь. Тяжко працювали на нього люди і вдень, і вночі, а собі за це майже нічого не мали, жили в злиднях.

Довго терпів бідний люд знущання свого правителя, та врешті- решт урвався терпець: не схотіли селяни більше коритися і вигнали княжих намісників. Розлютився князь, зібрав величезне військо, щоб скорити непокірних бідняків. Аж тут став народ на свій захист — від малого до старого.

Та де ж у простих орачів зброя? Довелося повстанцям виходити на бій із тим, що було — з лопатами, киями, сокирами, серпами. І так багато зібралося бідного люду, так відважно він боровся за своє щастя і волю, що не витримало князівське військо, розбіглося.

Погнали повстанці ворогів через гори, ліси та доли. Нарешті дісталися берега Дніпра і там здобули собі перемогу. Після бою поскидали орачі свої киї в одну купу, і стала вона такою великою, що тих київ вистачило на будування цілої фортеці. Так і вчинив народ — побудував міцну фортецю.

Отже, і місто, яке згодом з’явилося на місці цієї фортеці, на­звали Києвом.

  

ЛЕГЕНДИ ПРО ДНІПРО

 ДНІПРО ТА ДЕСНА

(Народна легенда)

 Жив у стародавні часи могутній богатир Лиман, і було в нього двоє дітей — дочка Десна та син Дніпро. Десна була старшою, а Дніпро молодшим. От виросли діти, настав час Лиману передавати їм свої володіння. Каже батько:

—  Діти мої любі, приходьте завтра до мене за благословенням. Хто першим прийде, тому й спадок мій залишу.

Полягали Десна та Дніпро спати. Та не спиться Дніпрові, сон не йде до нього. Хоче син першим батькове благословення взяти. І ранком, як тільки зоря зійшла, Дніпро прийшов до Лимана.

— Благословіть, тату!

— Добре, сину,— каже Лиман,— Та чому ж не прийшла Десна, адже вона старша за тебе і більше прав має на мій спадок?

—  Вона ще спить, батьку,— відповів Дніпро.

Благословив Лиман сина, і той пішов батьківську землю міряти, господарювати на ній.

Проспала Десна вранішню зорю. Прокинулась — а молодшого брата вже немає. Прибігла до батька:

—  Благословіть, тату!

Лиман благословив дочку, а потім каже:

—  Дніпро першим від мене благословення взяв, але якщо ви­передиш його і першою землю мою зміряєш — пануватимеш на ній по праву.

Побігла Десна за братом, а попереду себе сокола пустила, щоб він дорогу їй показував. Але як не намагалась, усе одно випередити Дніпра не змогла. Раптом побачила Десна братів слід: «Якщо не випереджу його, то- разом із ним отримаю батьківську спадщину».

Ступила Десна у слід Дніпра — і вмить обидва стали ріками, потекли разом. Це батько вирішив примирити дітей своїх.

Проте Дніпро з тих пір усе одно вважається головною річкою Вкраїни. Як розрізнити, де вода сестри, а де брата? Просто — в Десні вода світліша, а в Дніпрі темнувата.

 

ДНІПРОВІ ПОРОГИ

(Народна легенда)

 Коли ще ріки жодної не протікало, так Десна була старша за Дніпро. Почали вони сперечатися, хто із них першим пробіжить — той і буде старшим.

Десна одразу ж побігла низиною, щоб їй легше було, а Дніпро побіг через кручі навпростець, обігнав Десну.

Десна побачила, що не випередить брата, і почала рвати каміння і гатити Дніпро, щоб самій раніше прорізатись. Так виникло дванадцять дніпрових порогів.

А звуться пороги так: перший — Кодацький, що біля Кодаків, де волохи живуть — охоронці; другий — Сурський, це не дуже великий; третій — Лоханський; четвертий — Вольнизький; п’ятий — Ненаситецький (біля кожного канава є); а шостий — Богатир, там богатирі каміння кидають через Дніпро, так цей, що кинув із полтавської сторони, так камінь трохи не перелетів, а впав у воду, а той, що другого боку, як кинув — впав камінь аж на самі кручі.

А сьомий — Дзвонецький, восьмий — Будило, дев’ятий — Воронова забора. Він не пологий, а скрізь по ньому каміння розкидане — по ньому найгірше йти. Десятий — Свистун, одинадцятий — Гадючий, а дванадцятий — Вовчок. 


Розповісти у: facebook В контакте Twitter LiveJournal